Саакашвілі. Одеса. Труба.

В українській політиці мене уже давно нічого не дивує, але призначення іноземного президента на посаду голови області…

Найцікавіше те, що Саакашвілі погодився на цю політичну гру. Очевидно, що за цим кроком стоять не одні лише олігархічні війни та епатаж обох президентів, тут розігрується і велика геополітична карта.

Незабаром Причорномор’я відіграє значущу роль у світовій геополітиці.  Але, щоб Причорномор’я почало розвиватися, як потужний та органічний регіон – туди потрібні великі інвестиції.  Саакашвілі, з його досвідом та зв’язками, здатний привести в область гроші, принаймні, думаю, ніхто краще за нього цього не зробить. Розумна політика в Одесі та розбудова інфраструктури області  зроблять Одещину  процвітаючим регіоном, який задаватиме темп розвитку всієї держави.

  А якщо в Костанцу ще й підуть баржі з скрапленим газом – не думаю, що буде великою проблемою побудувати українсько-румунський газопровід і назавжди позбавитись російської газової залежності. Тоді, зі всіма можливостями та ресурсами, причорноморський регіон (мається на увазі і Румунія) матиме велике майбутнє.

Але чи зможе Саакашвілі зробити хоч щось (бо не думаю, що він затримається в Одесі довше, як на пів року)? З огляду на те, що для місцевих політиків і впливових людей, він абсолютний чужак,  маючи на кордонах області два заморожені військові конфлікти (Гагаузія і ПМР), а ще постійні вибухи, незрозумілі пересування малозрозумілих людей та загальна напруга, непрості місцеві силовики, кримінал, все це та багато інших факторів можуть дуже сильно вплинути на грузинського реформатора.  

Важко зараз робити якісь оцінки. Найгіршим у цій ситуації може виявитись те, що це призначення лише фарс, епатаж та спектакль. Якщо ж ні – то побажаймо успіхів, можливо новому правителю Причорномор’я (хоча сумніваюсь)))  

Інтернет комунікації – шлях до нової реформації.

Сьогодні Інтернет – найбільш поширений і найменш зрозумілий винахід цивілізації.

Те, що зароджувалося як засіб передачі інформації між двома комп’ютерами, перетворилося на всюдисущий і різнобічний засіб для реалізації людської енергії та самовираження.

Інтернет – це грандіозний експеримент, який витворив віртуальний (вигаданий) світ, що прямо або опосередковано впливає, а часто і формує, реальність. Головним, найбільш позитивним і революційним досягненням глобальної мережі є те, що руйнуються всі обмеження для комунікації, як от відстані, брак інформації, мова. Масове використання Інтернету закладає фундамент для формування нових цивілізаційних цінностей, завдяки яким люди незабаром відчуватимуть себе громадянами Світу і Планети, а не держави чи племені.

Комунікаційні можливості та доступ до не рецензованої інформації – це також фактори, які уже спричиняють глобальну трансформацію культурних, соціальних та політичних укладів світу. Поява нових комунікативних та інформаційних технологій завжди спричиняла революційні зміни та міняла уклад людського життя. Інформаційні технологій завжди дають нові можливості людям.

Поширення інформаційних технологій сильно впливає і на політику. Влада, яка все ще перебуває у руках державних апаратів та інституцій, може повністю перейти до громадян. Тепер у людей, які досі не мали взагалі ніяких можливостей, з’явилися цифрові можливості. Тепер є великий шанс, що голоси таких людей можуть бути почутими і взятими до уваги. Як наслідок, авторитарним режимам буде важче впливати на свій народ. Людей, які мають доступ до глобальної мережі, буде нелегко контролювати та пригнічувати. А демократичним урядам доведеться ставати ще більш відкритими та прозорими. Звичайно, що чиновники та люди, які контролюють систему також скористаються новим рівнем взаємодій і старатимуться взяти під контроль навіть Інтернет. Але нинішня мережева технологія побудована так, що найбільший зиск від неї мають прості громадяни.  

Завдяки Інтернету перед нами відкриваються нові можливості для участі у суспільному житті.        

Дещо про дефілядний цикл романів Василя Кожелянка (частина 1)

Цикл, як одна із форм упорядкування і гармонізації текстів, з’явився давно. І хоча деякі дослідники (наприклад Л. Гарєєва) інколи говорять про циклізацію текстів, як мало не про винахід імпресіоністів ХІХ ст., не варто забувати, що більшість давніх текстів: діалоги Платона, Тора, Євангеліє, багато літописів та хроні – це не що інше як цикли художніх, релігійних, історичних, філософських, езотеричних та інших текстів.

Так, циклічний метод організації текстів хоч і не новий у літературі, але саме у сучасному письменстві став тенденцією.

Потяг до циклічності, зазвичай, спостерігаємо в перехідні епохи, що пов’язано з руйнацією пануючих поглядів, у тому числі з нормами художньої та жанрової цілісності творів. Це, у свою чергу, сприяє появі нових жанрових форм, або їх модифікації.

Сьогоднішня зацікавленість до циклізації пов’язана з поширенням «масової» і, так би мовити, популярної літератури, виробленням комунікативних механізмів орієнтованих на сучасного читача. Внаслідок цих процесів у сучасній українській та світовій літературі виділилось чимало популярних текстів поєднаних у цикли. Це роботи І. Білика, П. Загребельного, М. Матіос, О. Дмитрука, В. Кожелянка, Н. Гербіш, П. Сороки та інших. У світовій літературі популярними є цикли романів О. Мазіна, Дж. К. Роулінґ, Х. Муракамі, С. Ларсона, Д. Брауна, С. Кінга та інших. Такі цикли неодноразово ставали предметом дослідження вітчизняних та зарубіжних науковців. Однак, попри чималий об’єм літературознавчих напрацювань, дослідження літературного циклу як сукупності творів, що на основі ідейно-тематичного, композиційного рівнів становлять певну цілісність, залишається актуальним напрямом досліджень.

У цій статті пропонується, на прикладі романів В. Кожелянка, дослідити проблематику циклізації прозових творів і їх якісне оформлення в закінчені художні конструкції.

Теоретичне обґрунтування літературних єдностей знаходимо у працях М. Бахтіна, Г. Поспєлова, Н. Лейдермана, М. Ткачука, М. Дарвіна, В. Сапогова, І. Фоменка, Г. Соболєвської, Б. Ейхенбаума, А. Янушкевича та інших. Зауважмо, що межі визначення літературних єдностей дуже різноманітні та неоднозначні, про що свідчить значна кількість різноманітних теоретичних міркувань у працях названих дослідників. В більшості досліджень автори говорять про особливості циклу як літературної форми виходячи з особливостей циклізації в творчості певного автора чи епохи. При цьому поняття «цикл» кожного разу визначається в залежності від досліджуваного матеріалу. Спільним залишається лише те, що це група текстів, яка має стійку композицію і хоча б одну спільну рису (герой, тема, мотив). Звичайно, що використання такого критерію дозволяє називати циклом дуже різноманітні літературні явища.

Безсумнівно, цикли формуються з об’єднання текстів на певній основі (переважно на ідейно-тематичній спільності). Вони характеризуються вільними внутрішніми зв’язками. Це означає, що кожний текст у групі структурно автономний, в результаті об’єднання не формується новий текст, кожний елемент якого підпорядковується загальним структурним закономірностям, але всі елементи циклу можуть розглядатися як єдиний текст.

Цикл являє собою структуровану систему літературних елементів. Єдність структури забезпечується зв’язками на рівні зображення картини світу, на рівні сюжету, композиції, системи персонажів та ін.. Тому, дуже часто, цикл функціонує не просто як група текстів, а як органічно цілісний текст, який, у свою чергу, формує особливу жанрову модель. Саме тому літературознавці часто називають подібні формальні утворення жанром (М. Левина).

Однак ми залишимося осторонь питання про те, є цикл жанром, чи ні. Зауважмо тільки, що, на наш погляд, визначення циклу як самостійного жанру дещо передчасне, хоча, можливо, цілком вірне. Вирішення запитання про те, вважати цикл самостійним жанровим утворенням чи ні, вимагає ґрунтовного спеціального дослідження, яке, на жаль, поки що не було проведене. Тому, говорячи про жанр, звернімося до визначення Л. Чернець: «жанр завжди одиниця в класифікації творів і показник їх традиційних рис, допомагаючий процесу естетичної комунікації». Поки що важко сказати чи є цикл такою «одиницею». Хоча, якщо визначати жанр за Ц. Тодоровим як кодифікацію дискурсивних властивостей, то цілком слушно вважати жанром і цикл. Отже, для конкретних висновків по цьому питанню ми не володіємо достатнім матеріалом і аргументами. Тому, говорячи про цикл як про цілісне, ми будемо користуватися нейтральними визначеннями, які, говорячи про цикл, можна використовувати без застережень, - «художня форма», «художня система».  Поняття художньої системи визначив Г. Поспєлов: «твір… являє собою певну – дуже складну і розгалужену в своєму складі, по всіх різних рівнях свого змісту і форми – цілісну художню систему, фундаментом якої є ідеологічне світоспоглядання письменника, а вершиною – стиль його твору». Концепція художньої форми Бахтіна також опирається на визначення співвідношення світосприйняття і жанрового вираження. В цьому спостерігається принципова спільність концепцій двох абсолютно різних дослідників. Як бачимо, цикл реалізує принципово новий художній зміст (М. Бахтін) і виражає певне, особливе, світосприйняття (Г. Поспєлов), що, за М Ткачуком, формує з циклу певну наджанрову форму – метажанр.

М. Ткачук визначає метажанр як «особливий тип організації творів у цілісну картину світу, який має свою динаміку жанрів і структур». На думку дослідника у межах циклу, як метажанру, особливого значення набуває наративна і часо-просторова організація тексту.

Звертаючись до метаморфічних романів Василя Кожелянка ми часто обдумуватимемо поняття метажанру, адже дефілядний цикл вміщає у себе більше літературних явищ, як кожен із романів окремо, так само і кожний окремий роман вміщає у собі більше літературних явищ як окремий жанр. Звичайно така ширина літературних зацікавлень автора робить його романи синкретичними і абсолютно неканонічними, що з одного боку часто ускладнює дослідження творчості письменника, але з іншого – дає широке поле для літературних досліджень і філософських переосмислень.

Дефілядний цикл Кожелянка складають тексти які мають метаморфічну жанрову природу. Тому намагання визначити їхній жанр дуже часто призводить до плутанини. Подивімось для прикладу на роман «Дефіляда у Москві». У цьому творі автор, з неабияким почуттям гумору, глузуючи із критиків і дослідників своєї творчості робить у текст твору таку вставку: «… жанрову форму цього веселого артефакту можна шукати у такій рідкісній ніші, як «історія якби»»… Тобто автор, беручись за писання, відштовхується від передумови «що було би, якби…» і творить паралельну, ним же вимелену історію… Така собі художня література, чтиво – іншими словами, або просто історична фантастика».

Важко зрозуміти чому критики сприйняли цей жарт за підказку і, визначаючи жанр «Дефіляди» почали повторяти один за одним, що Василь Кожелянко писав у жанрі альтернативної історії. Як же тоді вставити у ці рамки сюжетну лінію космічних зіткнень на Марсі? А крім цього у «Дефіляді» є елементи авантюрно-пригодницького роману, також справедливо буде визначити жанр як антиутопію (і таке визначення, напевно, буде найбільш вірним). Але навіть якщо зосередитись на лінії несправжньої історії, то і тут не так все однозначно. Адже альтернативно історія – це піджанр наукової фантастики, що на основі існуючих фактів вивчає і описує можливі сценарії історичного розвитку. Потрібно наголосити, що у жанрі альтернативної історії описуються МОЖЛИВІ варіанти розвитку подій на основі історичних фактів. Тобто, для альтернативної історії, як не дивно, важливим є реалізм. Адже альтернативщики, перш за все, дивляться на те, які можливості були для іншого (альтернативного) розвитку подій, але в більш-менш реалістичному річищі. У світовій літературі популярними є такі теми альтернативної історії: що було би, якби Александр Македонський не помер у молодому віці, Що було би, якби цар Микола ІІ зрікся престолу і передав владу Михайлові не у 1917, а у 1905 році, що було би, якби Гітлер переміг у війні (але на основі тодішніх реалій), та інші. А описані Кожелянком сто дивізій високопрофесійної української армії в складі якої є моторизовані дивізії, авіація та війська спеціального призначення, які в глибокому тилу ворога проводять блискучу операцію із викрадення Сталіна… Це вже далеко не альтернативна історія. Можливо більш доречним є визначення дефільдного циклу як історичної фантастики. Історична фантастика – це нереальний сценарій історичного розвитку подій без доведеності його можливості історичними фактами, це можуть бути сценарії розвитку історії вигаданих світів (як у Джорджа Р. Р. Мартіна), сценарії розвитку історії на інших планетах (як у «Зоряних війнах). Але визначення жанрової форми дефілядних романів як історичної фантастики все-одно буде поверховим. Адже у «Дефіляді» фантастика є лише методом зображення, а за формою, змістом, і суттю роман антиутопічний. Невипадково Ігор Буркут називає твір «парадом комплексів».

У компаративному досліджені було б цікаво провести паралелі між творчістю В. Кожелянка та Дж. Свіфта, адже дефілядні романи, як і «Мандри Гулівера» - це провокативні (кожен на свій час), призначені для прямого впливу на громадську думку, яскраво афористичні, експресивні,  іронічні та згущені до сарказму тексти, що спотворюють факти, окарикатурюють дійсність, грубо порушуючи правила еристики для того щоб висміяти суспільні комплекси та зруйнувати пануючі догми, міфи. А усе фантастичне та антиісторичне, у Кожелянка (як, напевно, і у Свіфта) – це метод з допомогою якого автор намагається загострити і довести до абсурду суспільні стереотипи, комплекси, звички та звичаї.

Василь Кожелянко зауважив, що українцям не властиво виносити уроки зі своєї історії, тому одні читають історію з бромом, інші з жахом, а є і такі, що читають історію з постійним «якби» і поринають у безглузді марення, не воліючи переосмислювати і робити висновки зі своїх поразок. І ось висміюючи, оте українське (те, що було зауважено ще О. Вишнею) «якби», автор на сторінках своїх романів створює образ омріяної величної української імперії, яка уже на зорі свого становлення є сильною і квітучою державою, що спільно з гітлерівською Німеччиною розгромила Росію і загнала залишки московської армії далеко за Урал, а президент України Степан Бандера з великим фюрером Адольфом Гітлером спільно готують парад союзних військ на Червоній площі де, за задумом організаторів, мали б, на фоні собору Василя Блаженного, під зверхництвом Бандери та Гітлера, потиснути руки каудильйо Франко та імператор Хірохіто. Уся абсурдність та антиісторичність цієї картини увінчується головним дійством роману – військовим парадом переможців антирадянської коаліції, а емоційного фону та підсилення всій цій історії надають ще більш абсурдні ретроспекції у майбутнє, де змальовується велика українська імперія, що веде війни в космічних просторах нашої галактики.

(загалом романи Василя веселі та цікаві, рекомендую)

Воєнний комунізм по-новому.

В основі політики, яка впроваджується правлінням Порошенка-Яценюка, лежить ідеологія воєнного комунізму. Воєнний комунізм – це розкрадання власності, згортання грошово-товарних відносин, перерозподіл ресурсів на користь держави (а у нашому випадку на користь кримінально-олігархічних кланів).

Ще одним свідченням того, що представники сьогоднішньої влади є відсталими людьми з соціал-комуністичним  світоглядом, є прийнятий у ВР урядовий законопроект    "Про особливості здійснення угод з державним, гарантованим державою боргом і місцевим боргом". 

У цьому документі передбачено надання Кабінету Міністрів України та місцевим радам повноважень приймати рішення про тимчасову зупинку здійснення виплат по всіх, або деяких, державних зовнішніх заборгованостях, гарантованим державою зовнішнім кредитам, і місцевим зовнішнім боргам.

В умовах ринкової економіки – це безпрецедентне рішення, яке матиме негативні наслідки для країни. Якщо законопроект буде втілений в життя – на нас можуть накласти штрафні санкції, переглянути умови фінансової співпраці, остаточно забути про інтеграцію України у структури ЄС. Якщо цей закон почне діяти – з України остаточно вийдуть, і так не великі, капітали, які поки-що працюють тут.

   

З чого починаються реформи?

Сьогодні уже зрозуміло, що представники політичного племені петра порошенка, не будуть  займатися реформуванням держави. Це завдання ляже на плечі громадських ініціатив та організацій. Якщо громадськість не зможе зламати злочинну систему влади і перемінити хід української історії – то з цієї країни краще виїжджати. Але я залишаюся оптимістом і віру в краще майбутнє. 

Незважаючи на те, що Україна увійшла до ряду транзитно-споживацьких країн, які паразитують на тілі розвинутих країн і не здатні забезпечити свої потреби на базі національної економіки і створення додаткової вартості товарів, а функціонує за рахунок внутрішніх і зовнішніх кредитів, у нас все-одно може бути хороше майбутнє, якщо запустимо процес глибинних реформ держави.

Звісно, що будь-які реформи потрібно починати з перебудови, а в нашому випадку з побудови, національної економіки.  Вихід держави з кризи вимагає кардинального оновлення цілей, стратегії і тактики соціально-економічного розвитку. Ми мусимо переорієнтуватися на іншу модель розвитку. А перш ніж взятися за реформи повинні дати відповідь на запитання: яку економіку будуємо, експортоорієнтовану чи зосереджену на внутрішньо-ринкових відносинах? Які сфери економіки для нас є пріоритетними? Який повинен бути в держави бізнес-план? Яка у нас стратегія розвитку та економічного зростання?

Кожна успішна країна має добре розвинуту, структурно визначену економічну модель. Формування сучасної економічної модель є необхідністю для української держави. Без вирішення цього генерального завдання розвиток нашої країни неможливий. Але схоже, що кланово-олігархічна влада незацікавлена в розвитку країни і розбудові державності.

Хто сьогодні зможе добитися проведення реформ у державі? 

Реформа культури. Сучасний стан, загрози, необхідні заходи для реформування галузі

Сьогодні є нагальна потреба проведення глибинних реформ у сфері культури. Така необхідність зумовлена складною політичною, соціальною і військовою ситуацією в яку потрапила наша країна. Переконаний, що докорінні інституціональні, адміністративні та соціальні зміни культури можуть дати поштовх до подальших позитивних змін у державі. Коли я говорю про культуру, маю на увазі культуру в широкому розумінні слова – від художньої творчості до культури виробництва, відносин, побуту. Культура є головною ознакою зрілості та цивілізованості суспільства, показником рівня його розвитку і здатності розв’язувати назрілі завдання.

Питання культури є також і питанням національної безпеки, адже саме на культурі базується поняття самоідентифікації нації. Зауважте, що війною знищені ті території, на яких український культурний продукт був відсутній, а самоідентифікація мешканців Донбасу була розмита через перебування в інформаційному просторі російської культурної сфери (російський шансон, фільми, традиції святкування та ін.).

Питання культури – це і питання національної ментальності. Не провівши реформ у сфері культури – залишимося хуторянською нацією у модерному світі.

Великою перешкодою для початку реформ є поширене, але хибне, переконання, що в України багата культура. Таке переконання не дозволяє тверезо оцінити ситуацію у сфері та відповідно актуалізувати необхідні кроки та заходи для запуску реформи.

Насправді ж українська культура є маргінальною.

Також у нас ніколи не було і немає ані державної політики у сфері культури, ані стратегії розвитку галузі (навіть на місцевих рівнях).

 Традиції адміністрування галузі у нас збереглися радянські (коли культура обслуговувала потреби вищого партійного керівництва). В сучасних умовах таке адміністрування є не тільки неефективним, але і згубним.

Бідність та економічна відсталість – ще один фактор занепаду культури та додатковий бар’єр для проведення реформ у галузі. Не досягнувши економічного зростання ми нічого не зможемо зробити і у сфері культури.

У бідних країнах не буває багатої культури.

Однак, для того щоб в сьогоднішніх умовах не відбулося остаточної деградації культури, мусимо реформувати галузь, перебудувати її таким чином, щоб вона почала розвиток виходячи з існуючих ресурсів.

В першу чергу нам необхідно:

1.     Мінімізувати державне регулювання у сфері.

2.     Трансформувати структуру управління галуззю (створити профільні агентства (агентство книги, агентство захисту культурної спадщини, агентство модернізації бібліотечної справи та ін.) і ліквідувати місцеві управління культури, залишивши міністерство, як погоджувальний орган).

3.      Знайти нові можливості фінансування осередків і заходів культури та відмовитися від фінансування культури виключно з бюджету. Перестати фінансувати заклади культури, а ввести практику грантового фінансування програм, ініціатив та заходів (на конкурентній основі), що забезпечить можливість отримання фінансування, як комунальним так і приватним закладам культури.

4.     Створити сприятливі умови для розвитку меценатської діяльності, спонсорства, благодійних фондів.   

5.     Необхідно продати неперспективні та затратні комунальні заклади (будинки культури, нерентабельні кінотеатри, занепадаючи бібліотеки), провести децентралізацію культурних процесів, адаптувати державні установи культури до умов роботи в ринковій системі, сприяти роботі недержавних культурних установ.

6.     Відмовитися від державних премій, кошти на які виділяються з бюджету (натомість пропонується одноразово виділити певну суму, яку одразу перевести у сталу валюту і покласти в надійний банк на недоторканий рахунок і щорічно виплачувати премії з процентних нарахувань (принцип Нобелівської премії), ліквідувати видавничі ради.

7.     Розробити та впроваджувати стратегію інформаційного захисту та популяризації української культури.

Вірю, що завдяки підтримці експертного середовища, та громадських ініціатив у співпраці з органами влади нам вдасться провести необхідні зміни у галузі.

Що будемо реформувати?

Подібно російським шовіністам, які відволікають свій народ великодержавними образами, в Україні також займаються патріотично-шароварним окозамилюванням. Великі недоброзичливці української справи постійно заявляють про багату українську культуру, солов’їну мову і родючі чорноземи. Погодившись з таким хибним стереотипом ми блокуємо і утруднюємо реформування (позитивні зміни) у сферах культури, мовної політики, сільського господарства.

Для того, щоб зробити крок вперед  мусимо зрозуміти на чому стоїмо і чесно зізнатися, що наша культура убога і в глобальному світі нікому нецікава (не тому, що ми якісь відсталі, а тому, що у бідній країні не може бути багатої культури – це аксіома); мова може бути хоч солов’їною, хоч перепелиною, але в сучасному світі мова це лише засіб комунікації (на відміну від англійської, німецької, арабської, іспанської, японської, російської – українська мова має реальні перспективи стати пташиною); ми можемо скільки завгодно хвалитися своїми чорноземами, але факт залишається фактом – наше сільське господарство непродуктивне і не може задовольнити навіть потреб внутрішнього ринку, також наші продукти харчування дуже неякісні, бо більша частина країни перебуває у зоні екологічної катастрофи і у нас великі проблеми з санітарією.

Звичайно, ми можемо продовжувати пишатися своєю мовою, культурою і чорноземами, але є один впертий факт – багато африканських країн випередили нас в економічному та соціальному розвитку. Цивілізований світ від нас відмежовується, а теперішні можновладці й не думають змінювати ситуацію. Тому, підозрюю, що питання реформування держави ляже на плечі неурядових і неполітичних структур. Через відсутність здорового глузду та волі до реформ у вищого державного керівництва, розробкою теоретичної бази і механізмів реформ повинні зайнятися громадські ініціативи та організації.

Саме у громадському секторі повинні пролунати відповіді на питання: яку економіку будуємо, експортоорієнтовану чи зосереджену на внутрішньо-ринкових відносинах? Які сфери економіки для нас є пріоритетними? Який повинен бути в держави бізнес-план?

Відповідь на ці запитання мусить дати, як не дивно, громадськість. Саме у громадському секторі повинен зародитися рух з розробки та впровадження реформ, бо, як уже стало зрозуміло, сьогоднішня влада немає наміру розробляти і впроваджувати глибинні реформи.